?

Log in

Ср, 25 мар, 2009, 19:26
«Вино на наших виставах – справжнє!»

30.90 КБ
Директор і художній керівник Київського театру «Колесо», заслужена артистка України Ірина Кліщевська згадує «давні добрі» часи театральних студій і хоче відродити традиції мистецьких салонів ХІХ століття.

– Торік театр «Колесо» відзначив свій 20-річний ювілей. Тоді, наприкінці 80-х років, коли його щойно заснували, був веселий і трішки божевільний час. На хвилі «перебудови» масово виникали нові театри…

– Кінець 80-х у Києві був періодом театрів-студій. Їх було десь сімдесят. Ми тоді працювали при парку ім. Фрунзе й умовили міську владу віддати нам будинок, де ми існуємо й досі. У другій половині ХІХ ст. тут був особняк ювеліра. У радянські часи – комунальні квартири. А вже за «перебудови» мешканців «комуналок» Андріївського узвозу розселяли в нові будинки. Тодішній голова Подільського району Іван Салій вирішив, що Андріївський має стати осередком мистецтв. Власне, до революції тут оселялися архітектори, артисти, художники.

– Багато театрів створювалися на «перебудовчій» хвилі. «Колеса» ці віяння часу теж торкнулися?
– Ми завжди будували наші вистави на засадах душевних, психологічних. Однією з перших наших постановок була андеграундова п’єса Людмили Петрушевської «Чинзано». Ми поєднали її з іншою – «День народження Смирнова». Була ще п’єса Семена Злотникова «Триптих для двох» – історія про любов, що не зреалізувалася. Потім пішла фривольно-соціальна французька комедія Жана Ануя «Генерали у спідницях» – гротескна переробка античної комедії про Лісистрату. Усі ці вистави й досі мають успіх.
У п’єсі «Генерали у спідницях» ідеться про «леворюцію» (саме так!), коли жінки захопили владу. І там є фраза: «А як же народ?» – «А народ – як завжди: зімкне лави й піде до вказаної мети». Ось це, мовляв, і є демократія. Звучить, погодьтеся, й нині актуально.

– З тих театрів кінця 80-х до наших днів дожили небагато…
– Так, мало хто лишився – ми, Театр на Подолі, «Сузір’я»... Поталанило тим, хто мав дах над головою. Комусь його, звісно, надали. Ми років із чотири існували на госпрозрахунку. А коли зламалася вся економічна система, то театри, які вже встигли себе зарекомендувати, взяли на фінансування з міського бюджету. На жаль, цього року фінансування наших постановочних витрат обмежене. Тож і самим доводиться грошей шукати.

– Важко було працювати на госпрозрахунку?
– Нелегко. Багато їздили з концертами, виставами й Україною, і до Польщі. Ми могли дозволити собі запросити оркестр для супроводу. Перед спектаклями влаштовували поетичні вечори, творчі зустрічі.
Зараз, до речі, відроджуємо цю традицію. На першому поверсі нашого театру ми відкриваємо театральний салон (на момент виходу матеріалу салон уже розпочав свою роботу – першу зустріч було присвячено видатному польському поетові та перекладачеві Юзефу Лободовському. Ю.Р.). А на другому поверсі облаштуємо камінну залу осіб на сорок. Зі справжнім каміном!

- Що становитиме із себе ваш салон?
– Салон у розумінні цього слова у ХІХ ст. Місце, куди запрошували знаменитостей. У нас планується й авторська пісня, і творчий вечір Раїси Недашківської, і чимало іншого. Тут можна буде не лише послухати гостя, а й поспілкуватися з ним.
До речі, у нас уже давно йде вистава салонного типу «Любить, пылать и быть таким, как прежде» за творами Беранже. Жодної фонограми – лише гітара. На сцені стоїть вино. Актори читають вірші, співають. Інколи і глядачі декламують вірші. У людях насправді дуже багато творчості. І такі салони дають змогу цій творчості проявитися.

– А вино справжнє?
– Так, справжнє. Це ж Беранже!

– Чи багато з тих, із ким ви починали, залишились у театрі?
– Майже всі. На початку нас було шестеро, з них зараз працюють п’ятеро: Олег Лепенець, Галина Зражевська, Вадим Лялько, Олександр Бірюков, Валентина Бойко. Одна актриса разом із чоловіком виїхала до Польщі. Нещодавно вона звідти приїздила, і ми поставили виставу з її участю. Але роботи, як тут, у неї у Варшаві немає – через її акцент.

– Як ви вирішуєте, що ось, саме ця п’єса повинна бути в репертуарі «Колеса»?
– Вона мусить бути такою, щоб актори могли грати її в межах нашого приміщення. Щоб була актуальною, навіть якщо це класика. І щоб більше ніде не йшла! От «Генерали у спідницях» – жоден київський театр її більше не ставив.

– Останнім часом твердять, що театри переважно розважають публіку, забуваючи «про вічне». Чи можна, на ваш погляд, зберегти певний баланс?
– Ми цього й прагнемо. Тому в нас є найрізноманітніші вистави. Навіть такі, що суперечать одна одній. Є й дуже серйозні драми, є п’єси Флобера, Мольєра. Є й комедії – без них театр існувати просто не може. Є й авангардні п’єси. Наприклад, твори Петера Хандке – епатажного драматурга кінця ХХ століття, представника руху хіпі в драматургії. Одну з його вистав, а саме «Скандал з публікою», ми зараз веземо до Донецька. Відкриватимемо нею театральний альтернативний фестиваль.